МИНУЛЕ МОГО СЕЛА

 

                       

                Село Вільшана Слобідка розташоване на землях Уманщини,які входили до складу Київської Русі.

В 1830 році пан Хома Метелицький розділив свої земельні володіння між синами.Частину землі по другу сторону річки “Ятрань” назвали Слобідкою.Пізніше виникла назва Вільшана Слобідка.

               Дорога у Вільшану Слобідку з Дубової йшла від лікарні понад Ятранню до маєтку барона,потім по межі земель Дубової і Вільшаної Слобідки вела в село.Пізніше будинок барон продав земству,де земство організувало прокатний пункт сільськогосподарських машин.Земство продавало селянам сортове насіння пшениці,жита,ячменю,проса.Хліба ,зібраного із убогих наділів,селянам вистачало лише до Різдва.тому пізньої осені гурти вільшанослобідчан вирушали на заробітки в Басарабію.Наші односельці служили в царській армії.Вони брали участь в Російсько-турецькій війні в 1877-1878 роках ,були учасниками визволення Болгарії від турецького гніту.З цієї війни поверталися нагороджені медалями.

               Хлібороби села не мали змоги лікуватися у лікарів,хворих людей лікували сільські знахарі.Церква вселі була побудована десь в 1880 році.До 1900 року сільських дітей,навчали читати сільський писар у власній хаті.

               В 1890 році біля церкви була побудована школа-хата під солом’яною покрівлею,де знаходилася класна кімната та квартира вчителя.

               В 1905 році в селі було 116 дворів,618 жителів.Після революції селяни отримали землю і господарювали на своїх наділах.А в 1930 році організувалася сільськогосподарська артіль. Першим головою артілі  було обрано Усатюка Якова Матвійовича, а його активними помічниками були Кращий Василь Мартинович, Святенко  Павло Карпович Швабовський Юхим Євсейович та інші. Не все ладилось, не всі мали організаторські здібності вести колективне господарство. За роботу писали трудодні та мало на них одержували хліба, грошей. Земля засівалась не вся,зібрали  низький урожай, на трудодні припало мало. А уряд країни вимагав здати хліб державі, уповноважені району слідкували за  виконанням плану. Селяни-колгоспники були не задоволені - одержували мало зерна на прожиття.

 

 

 

 

 

 

                                                                    ГОЛОДОМОР

 

   Вже  восени 1931 року та весною 1932 року недоставало  було насіння, щоб засіяти поле, в результаті план посіву не був виконаний. Вже  з осені люди  бідували, не було чим харчуватися.  Багато поля було не зоряно , не засіяно і на полях  виросли такі будяки, що їх ніяка коса не косила, рубали лопатами, сокирями. Цукрові буряки посіяні були  під крутянським лісом. За шаровку буряків за 5 сотих видавали 1 кг муки, за 6 соток 2 кг.

 У колгоспі була велика пасіка – більше 100 вуликів, завідував пасікою досвідчений пасічник  -практик Кучеренко Харитон  Микитович.   В січні місяці1933 року почався голод. Люди були знесилені, помирали. Коні від недостачі

корму -здихали. Важко і гірко було дивитися ,як  голодні люди  рубали дохлих коней, сварилися за кусочок того м’яса. Знесилені люди  хоронили померлих від голоду часто без домовини . Односельчанин Тяжченко Єлизар підводою звозив померлих на цвинтар, де їх хоронили, хто і де похований було важко встановити.

Важко пережило село голод 1933 року.

               В 1934 році колгосп зібрав високий врожай,достроково розрахувався з державою,було видано на трудодні колгоспникам достатньо зерна,люди повірили в колгосп,в краще життя.

  Вже з осені 1934 року правління колгоспу заохочувало сумлінних трудівників  преміями:нагороджували поросям, телям,Телицею, відрізом на пальто чи костюм, грішми.

Але життя було напружене сталінськими репресіями.Люди стереглися одне одного,боялись сказати лишнє необережне слово.Тепер відомо, репресії були злочинні.Пізніше в 1947 році і в 1953 році односельці були реабілітовані.В зв’язку з матеріальним покращанням життя пожвавилась робота молоді села.Весною 1939 року два наші земляки-селяни першими в селі здобули вищу освіту.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                            ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА

               Щасливе і мирне життя трудівників села перервав віроломний напад на нашу країну гітлерівської Німеччини,що стався 22 червня 1941 року.

               162 чоловіки з Вільшаної Слобідки були мобілізовані до армії.68 піхотинців,артилеристів,зв’язківців не повернулися з фронтів додому.Серед них і Герой Радянського Союзу Г.Є.Тяжченко.Вільшана Слобідка –це батьківщина відомого в усьому світі планериста Г.Є.Тереверка.

 

                Вже весни не вперше травою прикрили

                Відмітин війни навіть цятки малі...

                Лиш братські могили,лиш братські могили

                Болять не стихаючи рідній землі.

 

                    22 червня 1941 року ,неділя.Видався теплий,ясний

сонячний день. В домівках відпочивали всі – малі і старі,радуючись

теплим,сонячним днем.В обідній час в сільську раду Вільшаної

Слобідки ,приїхав односельчанин,він же голова Бабанського рай-

виконкому-Горови І.Я.,із зв’язківцем військкомата.

Сповістив-Війна!-ворог напав на країну Рад,на кордоні точаться

Запеклі бої.

                   Через посильних сповістили всіх людей села,вручили

повістки військовозобов’язаним про мобілізацію-захищати

батьківщину.В кожній оселі було чути плач і тревогу-життєва радість

змінилась на горе.

                    24-29 червня 1941 року мобілізованих в армію проводжали

з плачем всі люди села-на св’ящену війну,рятувати Батьківщину.

                   1-15 липня 1941 році відправили в східні райони трактора,

комбайни,худобу.Село неначе вимерло.Залишились обездолені,безпо-

мічні жінки,діти,старики.Посилилось нестерпне болісне горе.

                   1 серпня 1941 року зі сторони Крутенького до села

Вільшана Слобідка  підійшли німці,безперервно стріляючи.

2 серпня 1941 року зайняли село багаточисленні німецькі частини.

Два німці померли від ран і були поховані в центрі села.Окупанти

поводили себе,як нелюди,а померлих німців в 1942 році забрали в

Німеччину.

 

 

              Окупація села фашистами тривала 938 днів і ночей.

55 молодих і здорових юнаків і дівчат з села було вивезено в

Німеччину ,в рабство.Не всі з них повернулися в рідне село.

              Населення  села 938 днів прожило під страхом,поне-

вірянні і примусовій праці на Німеччину.

               10 березня 1944 року с.Вільшану Слобідку визволили

бійці 80-ї гвардійської стрілкової девізії,4-ї гвардійської армії

Другого Українського фронту-командуючий маршал Конєв.

              Після визволення села багато односельців поповнили

ряди Червоної армії,захищаючи Батьківщину.Ніде правди діти

були в селі і посібники,які допомагали окупантам ,служили

фашистам.68 односельчан не повернулись до сім’ї з фронтів,

загинувши захищаючи свою рідну землю.Їх імена викарбувані на

Обеліску в селі,і залишилися в пам’яті рідних та односельчан.

       

            9 травня 1945 року вільшанослобідчани зустріли з радістю

і печаллю,зі сльозами на очах.Перемога!Перемога!-кричали всі, радіючись.

 

 

 

 

                          ПИШАЄМОСЯ   ЗЕМЛЯКАМИ  МИНУЛОГО

 

           Жителі села Вільшаної Слобідки дуже пишаються тим ,що

саме в нашому селі народився Герой Радянського Союзу Гаврило

Єлізарович Тяжченко.

            Живе у селі шановна людина,учасниця війни,нині пен-

сіонерка Парафес Марія Олексіївна,вона і розповіла нам про

Гаврила Єлізаровича Тяжченка,який виїхав до міста Тбілісі в

1934 році.І звідти був призваний до лав Радянської Армії.                            Тяжченко Гаврило Єлізарович

            Була у Гаврила Єлізаровича  така приказка “Що я сказав,                  Герой Радянського Союзу

то так і роблю”Не розходилось у нього слово з ділом.В перших

числах серпня 1941 року Тяжченко був призначений в артилерійську

 

     частину підношувачем снарядів до гармати в м.Севастополі.

В кінці травня 1942 року в боях за Севастополь Тяжченка 

Було поранено,і його евакуювали в госпіталь на Кавказ.     

 

З листа Дмитра Даниловича Черемних :

“Вашого земляка я знав мало .Ми разом лікувалися в госпіталі

разом були направлені на пересильний пункт,а звідтіля 1 ве-

ресня – в полк.Там нас  призначили санітарами.Фельдшер нав-

чив переносити і перев’язувати поранених,накладати шини.А

7 чи 8 вересня,не пам’ятаю,батальйон пішов у наступ на Ново-

російськ,а з ним і ми.На світанку,ще в темноті,почалася стрі-

лянина з обох сторін.Здавалося,кожна куля твоя..

 Рвались

бомби,снаряди,міни,світили ракети і все одно піхота пішла

       

 

            

вперед,ми слідом за нею.Нашим завданням було рятувати

поранених.Чуємо крики:”Санітар!Санітар”біжимо на крик,

накладаєм джгут чи пов’язку і виносимо з-під вогню.Верта-

ємось назад.Тяжченко був душевною людиною,але неговір-

кий,більше слухав,а з пораненим розмовляв,як сестра чи брат.

     Чотири дні і ночі ми рятували бійців,а в кінці четвертого

Мене самого поранили.І Тяжченко Гаврило,мій товариш,спа-

Сибі йому,вік не забуду,виніс з поля бою,відніс у підвал на

Медпункт,і мене відвезли в госпіталь.А Тяжченко пішов впе-

Ред.Більше я його не бачив.Ось що пам’ятаю,те й розповів.

З повагою Д.Д.Черемних”.

 

       У листопаді 1943 року Тяжченко  був направлений в

384-й Окремий батальйон морської піхоти і призначений

санітаром санітарного взводу.

        28 березня 1944 року рано-вранці до будівель оборони

десантників,де воював Тяжченко Г.Є.,спішили підрозділи ба-

тальйону морської піхоти.За дві доби моряки відбили 18 во-

рожих атак,знищили 700 фашистських солдат.Рішучими

діями вони зберегли від руйнування порт з спорудами,від-

вернули на себе частину ворожих сил і полегшили частинам

фронту здійснити визволення з меншими втратами.

        Загинулі десантники похоронені в братській могилі в

Червонофлотському сквері міста Миколаєва,на могилі споруджено Величний пам’ятник.    

                                                                                         

 

 

                                                                                                                        Варто згадати ,що у нас є ще одна гордість села-це

                                                                                                                     наш земляк ,герой військовий льотчик Святенко

                                                                                                                     Степан Якович,який під час війни зробив понад

                                                                                                                     140 бойових вильотів.

 

 

 

                                                                                                                      

  Також гордість села  Вільшана-Слобідка  - талановитий планерист Г.С.Тереверко .

Георгій Семенович Тереверко народився 22 квітня 1888   в с.Вільшана-Слобідка у багатодітній сім  у багатодітній сім’ї. Перші знання одержав у сільській школі грамоти, далі навчався в однокласній церковно-приходській школі. Великий був потяг до знань. Був дуже енергійним хлопчиком, який дуже цікавився планеризмом. Майстрував з паперу і фанери літаючі моделі, виготовив навіть легкі крила,з якими пробував злетіти з клуні, впав і вивихнув ногу.

 Виїхавши  до місця проживання Тбілісі, він найняв кімнату, де і працював над виготовленням планера. Наприкінці  1908 року літальний апарат був готовий. Тереверко почав літати на планері. Найбільш тривалим був тридцятий політ. За винахідника розповідали у пресі.

     Не залишаючи занять планеризмом, Тереверко почав будувати літак своєї власної конструкції. Йому допомагали актив учнівської молоді, службовці.

     За зовнішнім виглядом  літак Тереверка був схожий на моноплан «Етріх».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                         КОЛЕКТИВНІ   ГОСПОДАРСТВА

 

                    Після закінчення війни всі люди приступили до відбудови

зруйнованого господарства.Це були найважчі роки для людей села

після окупації.Вся праця біля землі вручну-голод,холод,ніщита.Але

з кожним роком праця людей покращувала їх життя.

        Люди з піднесенням взялися за відбудову рідного колгоспу «Ленінський шлях».

Село на чолі з Горовим Григорієм Васильовичем  і Тяжченком  Трохимом Зосивомичем взялось за ділове відродження колгоспу, їм активно допомагали  Столярчук Макар, Усатюк Володимир, Святенко Василь та багато інших трудівників.

 Районна газета Бабанського району   «За більшовицьку роботу» в 1945 -1955 роках часто згадувала на своїх сторінках трудівників колгоспу і колгосп «Ленінський шлях» в числі кращих господарств, яке своєчасно  проводило сільськогосподарські роботи, достроково розраховувалося з державою хлібом, м’ясом, молоком.

   В 1957 році  колгосп «Вільшана-Слобідка «  об’єдналися з колгоспом с.Дубова,пізніше приєднались колгоспи сіл Коржова, Корж-Кут, Вільшанка. Назва колгоспу осталась « Ленінський шлях «.

  Вільшана-Слобідка стала дільницею колгоспу. В той час на дільниці було  15 тракторів,6 комбайнів, 8 сівалок,багато різної техніки,яа дозволяла обробляти землю в стислі строки,добиватися високих врожаїв.

Молочно-товарна ферма постійно держала першість  по надоям молока, завдяки сумлінній праці людей та керівництва.

 Очолювали правління колгоспу «Ленінський шлях» в різні роки його існування керівники: Заболотній Василь Димидович,Усатюк Яків Матвійович, Кращий Василь Мартинович, Святенко Василь Карпович,Заболотній Василь Демидович, Галицький Федір Миколайович,Святенко Петро Олексійович, Горовий Григорій Васильович, Кращий Павло Федорович, Швабовський Юхим Євсейович, Слюсаренко Марко Костянтинович, Столярчук Макар Якович, Варгола  Григорій Павлович, Поліщук Андрій Пилипович.

 

 

 

 

 

 

 

                                ПОВОЄННІ   РОКИ

 

 

            В 1975 році було прийнято рішення побудувати в селі

Вільшана слобідка пам’ятник-Обеліск Слави,який прискореними

темпами і побудували.Відкриття його призначили на 9 травня 1975

року,в День Перемоги.

            На Обеліску викарбувані імена тих,хто загинув на війні,

1941-1945 років .На відкритті Обеліску були всі односельчани,

керівництво місцевої влади,голова  колгоспу «Ленінський шлях» Поліщук  А.П., полковник Хміль П.Є.,

воєнком Горбаченко Н.І.,партизани-підпільники,ветерани війни та

праці.

            При відкритті,в час покладання вінків і квітів,плакали

переважно більшість присутніх.Пам’ять зворушливо вплинула на

серця людей.

            Щорічно,в День Перемоги,збираються біля обеліска одно-

сельчани-покладають вінки,квіти,згадуючи лихоліття війни і

Загиблих в боях односельчан.

            Здавалось вже можна після закінчення війни,

вважати,що зажиті рани,адже народилось нове покоління,пройщов

тривожний час. Та пам’ять про війну завжди буде жити в наших серцях.

            З великим натхненням вільшанослобідчани очікують 60-річчя

Перемоги і покращення життєвих умов-добробуту і щастя.

                                 

 

 

                                                                                                    

 

 

 

                                                       РОКИ      НЕЗАЛЕЖНОСТІ -

                                                               КУЛЬТУРНЕ    ЖИТТЯ

 

                          Розквіт села Вільшана-Слобідка набирає сили.    По селу  прокладено асфальтовану дорогу. Завдяки умілому керівництву районної влади , сільського голови  Леоніда Васильовича Оратівського ,  впроваджуючи в життя соціальні ініціативи  Президента України В.Ф.Януковича , по селу Вільшана-Слобідка зроблено реконструкцію вуличного освітлення.     Закуплено  та висаджено саджанці ялинок в кількості 22шт, фруктових дерев -99 шт, саджанців сосен -55 шт..

Придбано та встановлено  дитячий майданчик біля закладів культури.

 Зроблено ремонт  сільського клубу та бібліотеки.   У сільський клуб  закуплено сценічні  костюми,  плазмовий телевізор, музичний центр, тенісний стіл та інший спортивний інвентар.  Площадку біля сільського клубу виложено кафельною тротуарною плиткою. 

Зроблено ремонт сільської ради та фельдшерського пункту. Встановлено пластикові вікна та двері. У сільську раду придбано комп’ютер, службові стільці. 

    Встановлено в’їздний та виїзний знаки с.Вільшана-Слобідка.

Виготовлено табличку до пам’ятного знака жертвам Голодомору 1932-1933 рр.

Встановлено 54м.бетонного паркану біля сільської ради та закладів культури.

Придбано ритуальні речі, відкрито ритуальний зал.

Зроблено поточний ремонт Обеліску Слави (обкладено кафельною плиткою.)

 

 

 

 

 

 

 

                                                                 ПИШАЄМОСЯ     ЗЕМЛЯКАМИ

 

 

                                Ще з молодих років, після служби в Радянській армії, Баранський Микола Олександрович, працював у своєму  рідному селі  трактористом колгоспу «Ленінський шлях» .   Скільки землі зоряно ним, скільки врожаїв зібрано цим механізатором. За невтомну працю Баранський М.О. нагороджений  орденом  Трудового Червоного  Прапора та орденом  «Знак пошани».       

 

              У с.Вільшана-Слобідка проживає  Найчук  Ніна Іванівна, яка виховала та виростила чотирьох дітей, якій присвоєно почесне звання «Мати –героїня».

         

            Які нелегкі дороги війни  пройдено нашими односельцями  у Афганістані.  Це  учасники бойових дій : Святенко Віктор Федорович, Колісниченко Микола Васильович, Горовий Сергій Петрович, Святенко Ігор Вікторович.

       З цікавістю слухає молоде покоління їхні розповіді про службу в Афганістані.   

 

  Жителі села Черноус Олексій Андрійович та Тяжченко Дмитро  Дивонович  брали участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.

 

          Завжди в шані  учасники бойових дій Великої Вітчизняної війни  – Яценко Антоніна Василівна, Музика Афія Василівна, Горова Надія Степанівна.

  Учасники ВВВ : Горова Антоніна Григорівна, Парафес Марія Олексіївна, Доніч Надія Степанівна, Степова Анастасія Савівна, Танасійчук Тетяна Іванівна.

   

        Одні з найкращих працівників  ТОВ  «Дубова» по  с.Вільшана-Слобідка  є – майстер машинного доїння  Парфенюк Ганна Олександрівна та  комбайнер Репніцький Сергій Ількови